Думки вголос

Він не міг вибрати, бо не знав, до чого це призведе.
А тепер не може зробити вибір – бо знає.

Зізнаюсь чесно: мене важко назвати якимось кіногурманом, або прихильником занадто розумного кіно. Останнім часом я навіть не качаю фільми з інтернету, а ходжу до кінотеатру саме з цих причин: у сучасних фільмах варто дивитися лише на спецефекти, тому найкраще їх дивитися саме на великому екрані. Зі стрічкою «Містер Ніхто» вийшло зовсім інакше – в кінотеатрах її не показували, тож довелося скористатися інтернетом, а дивився удома. Цілих три дні.

Сказати що фільм цікавий – не сказати нічого. Насправді про таке кіно не варто судити за сюжетом (а він досить заплутаний) чи відеорядом (хоча і тут є чому потішитися, бо картинка просто клас, з купою дрібниць та нюансів); такий фільм просто треба побачити, смакуючи не саме кіно, а емоції та думки, які воно народжує. Це як сон уві сні,  коли прокидаєшся і не розумієш чи справді вже не спиш, а чи зараз події розвиватимуться найбільш неймовірним чином. (continue reading…)

Не пригадую, чи розповідав, що вже досить давно читаю блог Сашка Положинського, та зараз є нагода про це згадати. Причиною стало те, що сам Сашко заявив про свою участь у проекті «Лента за лентою» – акції, покликаній показати всьому світові і, насамперед, самим собі, що Україна дорога всім українцям, незалежно від політичних поглядів, мови чи віросповідання. А для цього як мінімім слід почепити собі жовто-блакитну стрічку, а як максимум – зробити все від тебе залежне для просування цієї ідеї в маси: і словом і ділом.

Нехай політики собі і далі жеруться між собою, а ми – народ, ми серце і душа нашої країни; від нашої небайдужості залежить її майбутнє!

Україна - для людей

Нещодавно наш улюблений президент Віктор Янукович відвідав братню Росію і поспілкувався з їхнім улюбленим президентом. Серед результатів зустрічі: питання про перемовини щодо продовження термінів дислокації у нас братнього чорноморського флоту. А також Янукович пообіцяв відібрати звання героїв у Бандери та Шухевича і всіляко сприяти процвітанню російської мови.

В зв’язку з цим хочу запропонувати іще декілька кроків, які точно наблизять Україну до людей, а людей, відповідно, до України:

1. Відмінити букву «ґ«. Будьмо ближчими до братніх росіян, у яких в абетці тілько одна буква. Як варіант, обміняти нашу букву ґ на їхній ґаз.

2. Відмінити також і букву «ї«, або хоч би перейменувати її на «ё» – це також дозволить використовувати російську розкладку для нашої абетки (як і положено молодшому брату, букву ы набиратимемо двома клавішами).

3. Здати в оренду Росії не тільки  нашу газотранспортну систему, але й водопостачання та каналізацію. Нехай всі труби будуть в одних руках!

4. Забрати-таки портрет Мазепи з десятигривневої банкноти: найкращий кандидат на це місце – український поет А.П. Чехов!

5. Відмінити дурну постанову про дубляж кіно українською мовою. Всі нормальні люди панімают русскій. Українською говорять тільки казли, а Україна ж тепер не для них…

З ким поведешся, від того й наберешся… Ніколи не задумувався над тим, наскільки глибокою і правдивою може бути ця народна мудрість. І наскільки страшною…
Деколи я думаю що страждаю від параної, деколи – що краще б якби так і було. Дедалі частіше. І все частіше думаю як добре було б вмерти і не мучитись. Бо з кожним днем, з кожною прожитою хвилиною, втрачаю себе.
Хтозна, може гарний психолог чи й психіатр зміг би допомогти. Можливо мені просто треба виговоритися, розібратися в собі… Лікарі зараз можуть пересадити навіть серце від однієї людини іншій, але мало хто здатен прооперувати сам себе. Мені ж пропонується препарувати свою душу. Розібрати на шматочки і там, в глибинах темного колодязя божевільних думок, шукати крихти істини. Більш того, спробувати зібрати себе знову…
Іноді мені здається, що я вже перестав існувати; що моя матеріальна оболонка давно вже позбавлена власної душі і наповнена, натомість, думками, мріями, сподіваннями і переконаннями інших. Тисячами частинок особистостей людей, з якими довелось мені мати справу. Наче губка, спраглий мозок всмоктує краплини чужого єства, щоби заповнити порожнечу, якій немає краю. Але, як і голему зі старої байки, чужа магіє дає тільки життя. Не душу.
Кого ви бачите, коли дивитеся в дзеркало? Ви знаєте ту людину, що повторює кожен ваш рух, кожен порух? Хто вона? І чи є в неї вибір ким бути: німим відображенням дійсності, чи окремою, самодостатньою її частинкою?.. Бути самим собою…
Чи зможе відображення покинути дзеркало коли захоче? Чи зможе захотіти? Воно ж бо тільки безтілесна копія, чи то пародія на оригінал. Створене щоб лякати, щоб смішити, щоб поправити зачіску або макіяж.
Життя – театр, та не ми вибираємо собі ролі.
Я… Кажу “я” – бо так вже повелося. Скоріше за звичкою, аніж за необхідністю. Одна буква, та скільки в ній змісту. Я – дзеркало; криве дзеркало, у якому відображається наш світ. Грішний чи праведний. Не дзеркалу вирішувати – у нього інша роль.
Бути не суддею, а свідком. Копіювати, а не грати роль. Подивіться – і ви побачите там себе, та тільки вам вирішувати чи вірити таємничій поверхні. Блискучій, але холодній. Вона відбиває свтло сонця, але ніколи не зможе сяяти самостійно.
Я – тінь… Відбиток, який можна побачити, але торкнутися – зась. Тінь, яку відкидає реальність у світлі міріадів мерехтливих лампадок-людей. Як і кожна тінь, я існую допоки горть світло. І з кожною новою долею, з якою перетинається моє життя, новий промінчик прорізає морок, створюючи ще одну ледь помітну, сіру пляму тіні. Знову і знову, аж поки світло не заповнить собою все довкола, не залишаючи місця для тіні… Тоді мене не стане.
Але і в повній темряві немає тіней. Коли світло людських життів згасне – зникну і я. Не зможу бути тим, ким є зараз: всіми і ніким… Водночас.
Може тоді я нарешті знайду спокій… Може навчуся любити и ненавидіти по-справжньому. А не у відповідь. Може сам стану актором, а не кривлятимусь, як німе відображення. І сам зможу освітити бодай шматочок реальності, аби дати надію на існування іншим. Таким як я.
ТІНЯМ…