Думки вголос » Щоденник

Ліцензійна камасутра

Akceptor — Sun, 05 Sep 2010 09:45:55 +0000

Не так давно наш університет розщедрився на покупку деякого ліцензійного ПО; насправді, якби не постійні кризи і неадекватні ціни, то так робив би багато хто, але мова зараз не про це. Софтина називається FlowVision, її розробником є російська контора TESIS, але ми брали у посередника і офіційного партнера росіян, з Дніпропетровська. Програма не з дешевих, тому для її встановлення відправляють відповідного фахівця, та й навчання роботи входить у вартість.

Просто вразила процедура активації: ви генеруєте програмою якийсь хитрий файл, відсилаєте його електронною поштою (!) розробникам, у відповідь отримуєте файл ліцензії, яким і активуєте програму. Причому, генерування цієї ліцензії на стороні розробника відбувається, ймовірно, у ручному режимі, бо нас спочатку просили почекати кілька днів (з четверга до понеділка), але потім таки вислали ліцензію того ж дня увечері.

Далі – більше. Ліцензія у нас безтермінова, на 5 компів, а от присланий файл – всього на рік, та ще й для інших комп’ютерів процедуру доведеться повторити, причому отак морочитися доведеться щороку. І це при тому, що на торрентах цей софт (щоправда, трохи новіший білд) можна знайти без проблем, одразу з «ліками».

Хто шарить у законах, підкажіть таке: купивши програму цілком законно я можу поставити її піратську версію? Чи це незаконно і за наші гроші нам тепер ще й мозги компостувати будуть?

У чорному-чорному лісі

Akceptor — Tue, 24 Aug 2010 06:32:00 +0000

Цього разу маршрут нашої подорожі пролягав старою бетонкою у Чорному лісі, що веде до покинутої секретної колись частини ракетних військ. Подейкують, що раніше тут була не просто військова частина, а справжнісіньке військове містечко, мешканці якого мали навіть московську приписку. Достеменно ж відомо, що навіть на військових картах цей об’єкт було позначено як піонерський табір…

Навіть зараз входити в цей ліс без дозволу наче й не можна (хоча не через військових, а просто тому, що тут заповідна зона), втім на це правило мало хто зважає і бетонкою катається досить автівок, а в лісі збирають гриби і просто відпочивають (сумніваюся, що у всіх тих людей є відповідний дозвіл). Та й були ми проїздом, розпалювати багаття, вигулювати собак не збиралися. Власне, про саму бетонку розповідати не особливо є про що: дорога тягнеться через ліс десятки кілометрів, на диво в гарному стані і не розібрана місцевими мешканцями. Може таки охороняється якось.

Місцями обабіч дороги дерева ростуть якось дивно, ніби там яка гравітаційна аномалія. А може просто вітер погнув

Трохи ближче до військової частини на перехрестях трапляються отакі пам’ятники Степанові Бандері, з подачі нашої влади ініціативних свідомих громадян уже не героя, які закликають брати з нього приклад і бути патріотом. Чомусь у форм-факторі надгроб’я…

В самій частині теж залишилось мало цікавого: всі підземні приміщення затоплено водою трохи менше, ніж повністю.

Наземні споруди (казарми, гаражі, тощо) не затоплено, і вони навіть практично цілі зовні, якщо не рахувати розбитих вікон.

З середини ж винесено практично все. Правда, до видовбування зі стін труб та проводки ще не дійшло.

Ну і агітматеріали не познімали

Тому довго ми там не затрималися і рушили додому, вирішивши скоротити шлях ґрунтовою дорогою через населений пункт під гордим йменням Посіч. Деталі – в наступному пості.

Трохи про все

Akceptor — Thu, 12 Aug 2010 05:35:08 +0000

Такий-собі пост-підсумок. Скоріше, навіть не підсумок, а проміжні результати моєї кипучої діяльності. По-перше, змінив шаблон блогу (насправді, цей шаблон подобається мені менше за старий, але іноді зміни просто необхідні), не виключено, що трохи згодом підберу гарніший. По-друге, якийсь бот виюзав весь мій ліміт трафіку з сайту (ага, навіть безліміт має свої обмеження) і довелося шукати спосіб як його від сайту віднадити. Проблему вже вирішено, ліміти – поновлено.

І, нарешті, вирішив таки купити собі новий велосипед, бо доводити до нормального стану старий дорого і довго.

Космос (малий зал) Робін Гуд і прогулянки під дощем

Akceptor — Thu, 20 May 2010 17:15:57 +0000

Якось спонтанно побував сьогодні в кіно. У «Космосі» показували нового «Робіна Гуда», тож вдалося мені при нагоді й оцінити нещодавно відкритий малий зал. Спочатку якраз про це

Зал сподобався значно більше за основний і за обидва Люм’єрівські, насамперед через звук. Чогось у кінотеатрах звук здається мені надто гучним: чи то я такий один, чи то просто звуковики намагаються компенсувати якісь недоліки фільмів гучністю аудіо… Так от, у малому залі зі звуком, наче, все гаразд (ну, наскільки я можу судити за одним фільмом).

Стосовно ж самого фільму, то спойлерів не буде Просто порадив би всім піти і подивитися – картина вийшла досить якісною і цікавою, з батальними сценами і невеликою кількістю любовних шурів-мурів. Місцями трапляються «закоси» під «Гладіатора», в якому головну роль зіграв той самий Рассел Кроу, але в цілому досить пристойно і навіть є більш-менш здоровий гумор (трохи з душком, але, як на мене, в дусі того часу).

Що ж до прогулянок під дощем, то я просто забув парасольку на роботі і трохи змок, повертаючись додому. Та чесно скажу: літній дощ – це класно! Навіть виникло бажання просто колись піти погуляти під дощем, але то вже зовсім інша історія…

HD-відео з борту радіокерованого літака

Akceptor — Wed, 12 May 2010 11:00:01 +0000

Нарешті настав той час, коли ми можемо сміливо заявити: зйомкам відео високої якості з борту радіокерованого літака бути! Камера працює просто відмінно, модель стабільна і рухається досить плавно, щоб забезпечити прийнятну якість зображення. Залишається тільки нюанс з тим, де зберігати відзнятий матеріал: адже YouTube не дозволяє закачувати відеофайли тривалістю більше як 10 хвилин

Тому, наразі, ролик я залив на досить популярний серед фанатів FPV сервіс Vimeo.com – його тривалість хвилин 15. Проте, і тут виникли проблеми: закачувати відео в HD-форматі можна лише на вихідні, або доведеться потратитись на преміум-аккаунт. Тож самого «ейч-ді» сьогодні ви не побачите – тільки урізану копію Тим часом радий буду почути ідеї стосовно альтернативного відеохостингу.

Відео з CEN Matrix RTR Баггі

Akceptor — Sat, 08 May 2010 15:46:21 +0000

Попри дощі та просто гидку погоду, нам все-таки вдалося провести декілька класних заїздів нашим баггі CEN Matrix і зафільмувати все це на відео. Більш того, вдалося навіть прикріпити маленьку камеру на саму модель, проте вібрація від двигуна вносить свої поправки і поки-що якісного FPV-відео з борту немає. А приклад того, що є, можете побачити у ролику.

Потрохи я освоюю програмку Sony Vegas і в планах – повномасштабні зйомки в форматі Full HD, правда залишається маленька проблемка: відео тривалістю менше 10 хвилин в результаті «заважило» аж 1,3 Гб, тож закачати такий креатив на YouTube – та ще проблема. Наразі, працюємо над цим, тож дуже скоро тут буде відео з CEN Matrix в HD-якості. Наберіться терпіння.
І наостанок хочу подякувати своєму другові Ромі (DJ RaMAxA) за люб’язно наданий саунд-трек. У відео звучить початок з міксу (чи як там воно називається) FATPartY vol_2. Насолоджуйтесь

Особливості вітчизняної політики

Akceptor — Tue, 02 Feb 2010 15:48:01 +0000

Сталося так, що на наступний день після «теледебатів», які Віктор Федорович чомусь проігнорував, Юлія Тимошенко завітала до Станіславова, а мені пощастило потрапити на її виступ

Не буду розповідати про враження, хоча їх море. Не буду говорити про зміст промови – масс-медіа все донесуть до мас. Скажу лишень що потрапити всередину було нескладно – запрошення (без яких, між-іншим, в приміщення драмтеатру не впускали) нам видали в університеті; а от вибратися назовні до завершення зустрічі – задача не з простих.

Юлія Володимирівна, звісно, не може контролювати дії своєї служби охорони, але людині, далекій від політики (як оце я), іноді важко зрозуміти таку елементарну річ: чому громадянин демократичної держави не може покинути приміщення, в якому виступає політик (по-суті, слуга народу). Натомість, охоронець запропонував нам покурити в туалеті О_о. Правда, зрештою нас таки випустили, вірніше навіть вивели, через службовий вихід, провівши довгим заплутаним коридором повз декількох охоронців.

Працівників СБ та й саму Юлію Володимирівну можна зрозуміти: напередодні другого туру можливі всілякі казуси. Особисто мене вразила реакція працівниці драмтеатру, найімовірніше прибиральниці, яка, власне, і супроводжувала нас до виходу. Виходить, якщо мені раптом не хочеться слухати виступ прем’єрки, то я вже мало не бандюк і місце мені, за словами жіночки, на шахтах в Донецьку. А тепер говоріть що хочете про «Схід і Захід – разом» і все таке…

FPV: Другий виліт

Akceptor — Tue, 19 May 2009 19:14:46 +0000

Продовжую тему польотів по камері

І цього разу ми підготувалися краще: всі акумулятори заряджено на максимум, стареньку тошибу замінив майже кишеньковий Acer AspireOne, та й стартуємо далі від траси. Якість прийому суттєво покращилася, чого не можна сказати про погоду: вітер так і норовить перевернути літак, хоч це й не заважає нем впевнено посадити його у зарослі ріпаку

Чим далі в ліс…

Akceptor — Wed, 22 Apr 2009 13:42:57 +0000

Чим більше я тут працюю, тим чіткіше усвідомлюю чому наша Україна постійно знаходиться в такій жопі… І все більше розумію що така робота мені не підходить.
Нащо люди йдуть вчитися в університет? Нащо людині взагалі вчитися? Напевно, щоб розширити кругозір і здобути якісь нові знання та навички. Так я раніше думав. Але насправді все це зовсім не так. Якщо я хочу вчитися, то займатимуся саме цим; і тоді роль викладача буде полягати в тому, щоб пояснити незрозуміле, допомогти розібратися і підказати де шукати відповіді на запитання.
Але якщо викладач весь час змушений контролювати наявність студентів на лекції, ставити їм «енки» і мало не батогом заставляти вивчати купу нудного і неясно чи взагалі потрібного – то це вже не викладач, а якийсь тюремний наглядач… Нащо змушувати людину робити щось? Студенти, начебто, не діти – більшості з них як мінімум 18. Якщо в такому віці людей не бояться брати в армію і (в ідеалі) давати їм в руки зброю, то якого ми повинні з ними поводитися як із дітьми?
За часів СРСР примусове навчання було поширеною тенденцією, але ті часи, попри всі недоліки радянської системи, мали і декілька плюсів: вища освіта не мала масового характеру, а випускників ВНЗ забезпечували роботою. Зараз же роботи для молодих спеціалістів практично немає, а силою заганяти на пари людей, багато з яких оплачують своє навчання – це ж просто дикість! Крім того, зараз диплом про вищу освіту – річ практично що обов’язкова, а наша влада, схоже, вирішила видати дипломи абсолютно всім!
З іншого боку, викладач-наглядач поставлений перед дилемою: потреба у ньому залежить від кількості студентів. Тому над студентом викладач влади не має ніякої: сьогодні студент не отримає бажану оцінку – а завтра ти вже безробітний. Щороку мільйони абітурієнтів вступають до вищих навчальних закладів просто аби не тинятися по вулицях, а мільйони новоспечених «фахівців», серед яких реально чогось навчилися фактично одиниці, покидають стіни alma mater, так і не зрозумівши на що потратили 5-6 років свого життя…

Тінь

Akceptor — Mon, 23 Feb 2009 11:08:04 +0000

З ким поведешся, від того й наберешся… Ніколи не задумувався над тим, наскільки глибокою і правдивою може бути ця народна мудрість. І наскільки страшною…
Деколи я думаю що страждаю від параної, деколи – що краще б якби так і було. Дедалі частіше. І все частіше думаю як добре було б вмерти і не мучитись. Бо з кожним днем, з кожною прожитою хвилиною, втрачаю себе.
Хтозна, може гарний психолог чи й психіатр зміг би допомогти. Можливо мені просто треба виговоритися, розібратися в собі… Лікарі зараз можуть пересадити навіть серце від однієї людини іншій, але мало хто здатен прооперувати сам себе. Мені ж пропонується препарувати свою душу. Розібрати на шматочки і там, в глибинах темного колодязя божевільних думок, шукати крихти істини. Більш того, спробувати зібрати себе знову…
Іноді мені здається, що я вже перестав існувати; що моя матеріальна оболонка давно вже позбавлена власної душі і наповнена, натомість, думками, мріями, сподіваннями і переконаннями інших. Тисячами частинок особистостей людей, з якими довелось мені мати справу. Наче губка, спраглий мозок всмоктує краплини чужого єства, щоби заповнити порожнечу, якій немає краю. Але, як і голему зі старої байки, чужа магіє дає тільки життя. Не душу.
Кого ви бачите, коли дивитеся в дзеркало? Ви знаєте ту людину, що повторює кожен ваш рух, кожен порух? Хто вона? І чи є в неї вибір ким бути: німим відображенням дійсності, чи окремою, самодостатньою її частинкою?.. Бути самим собою…
Чи зможе відображення покинути дзеркало коли захоче? Чи зможе захотіти? Воно ж бо тільки безтілесна копія, чи то пародія на оригінал. Створене щоб лякати, щоб смішити, щоб поправити зачіску або макіяж.
Життя – театр, та не ми вибираємо собі ролі.
Я… Кажу “я” – бо так вже повелося. Скоріше за звичкою, аніж за необхідністю. Одна буква, та скільки в ній змісту. Я – дзеркало; криве дзеркало, у якому відображається наш світ. Грішний чи праведний. Не дзеркалу вирішувати – у нього інша роль.
Бути не суддею, а свідком. Копіювати, а не грати роль. Подивіться – і ви побачите там себе, та тільки вам вирішувати чи вірити таємничій поверхні. Блискучій, але холодній. Вона відбиває свтло сонця, але ніколи не зможе сяяти самостійно.
Я – тінь… Відбиток, який можна побачити, але торкнутися – зась. Тінь, яку відкидає реальність у світлі міріадів мерехтливих лампадок-людей. Як і кожна тінь, я існую допоки горть світло. І з кожною новою долею, з якою перетинається моє життя, новий промінчик прорізає морок, створюючи ще одну ледь помітну, сіру пляму тіні. Знову і знову, аж поки світло не заповнить собою все довкола, не залишаючи місця для тіні… Тоді мене не стане.
Але і в повній темряві немає тіней. Коли світло людських життів згасне – зникну і я. Не зможу бути тим, ким є зараз: всіми і ніким… Водночас.
Може тоді я нарешті знайду спокій… Може навчуся любити и ненавидіти по-справжньому. А не у відповідь. Може сам стану актором, а не кривлятимусь, як німе відображення. І сам зможу освітити бодай шматочок реальності, аби дати надію на існування іншим. Таким як я.
ТІНЯМ…