Думки вголос

Оце подумалось таке: якби Вам належало померти просто зараз, то які б відчуття у Вас були? Чи досить часу Ви провели з друзями і близькими, з людьми, яких любите? Чи достатньо жили, насолоджуючись, а не просто марно вбивали час? Чого було б найбільше шкода, а за що раділи би?..

PS

Невже в блогах обов’язково повинні бути картинки до записів?

Іноді мені здається, що життя схоже на гру. Ну, ви це вже певно чули: сюжет фіговий, але класна графіка…
Та з кожним прожитим днем переконуюся, що головне не графіка і навіть не сюжет, і взагалі ця гра якась «урізана». Сейвитись не можна, деякі функції працюють аби-як, меню взагалі недоступне. Та й мануалу толкового нема.
А головне, всі обіцяють: «це тільки демка, пройдете її правильно – в кінці буде секретний прохід на новий рівень», а вже там буде все класно: і коди на безсмертя, і купа нових фічок, і детальна інструкція. Навіть фід-бек від розробника.
А я так не хочу, я хочу відразу пограти в реліз, а не в довбану урізану піратку!

ДАЙТЕ СЕРІЙНИК ДО ЖИТТЯ!..

Життя – важкий наркотик.
Воно чіпляє з першого разу, до нього звикаєш одразу, хочеш того чи ні.
Воно вже не відпустить тебе аж до самого кінця. Вихід один (вихід завжди є) – смерть.
Добровільно чи примусово. До останнього удару серця.
Чи боляче людині підчас цього останнього удару? А за секунду до нього? А через секунду після,
коли ти вже, по-суті, просто мертве тіло. І мозок це розуміє, але не хоче змиритися. Коли очі закриваються самі собою, хоч і зостаються широко розплющеними… Зіниці жадібно вбирають проміння сонця; Сонця, яке щоразу заходить і знову встає наступного дня. Саме тоді найбільше хочеться вірити що це ще не кінець, схопитись за повітря, за світло, за звуки…
Але звуки стихають, світло гасне, ти вже не можеш поворухнути бодай одним пальцем, не можеш дихати, серце зупинилося. А розум ще живе. В помираючому мозку пролітають дивні картини, про які, на жаль, він вже не зможе розповісти.
Останній удар серця болить людині. Болить і в ту мить, коли серце припиняє битися, і кілька безкінечно довгих хвилин по тому. Болить і тіло і душа, яку так нагло, без жодного попередження, виривають із твого тіла. Болить вперше… а потім – звикаєш…
І кожного наступного разу вже легше помирати. Бо навіть найнезвичайніша пригода з часом трохи забудеться, а при частому повторенні починає сприйматися як щось буденне. Залишиться просто перечекати цей біль. А потім перечекати біль першого подиху, який ти ще не усвідомлюєш. Але вже вкотре ти знову є… І єдиною думкою, яку може мати новонароджений, є думка про неминучу смерть, але і з цим можна змиритися.
Життя – важкий наркотик. Від нього вмирають.
Проте людина завжди може відмовитись від життя. Раз і назавжди.
Смерть не дає такого вибору. Бо справді ВАЖКИЙ наркотик – то саме вона.