Думки вголос

Він не міг вибрати, бо не знав, до чого це призведе.
А тепер не може зробити вибір – бо знає.

Зізнаюсь чесно: мене важко назвати якимось кіногурманом, або прихильником занадто розумного кіно. Останнім часом я навіть не качаю фільми з інтернету, а ходжу до кінотеатру саме з цих причин: у сучасних фільмах варто дивитися лише на спецефекти, тому найкраще їх дивитися саме на великому екрані. Зі стрічкою «Містер Ніхто» вийшло зовсім інакше – в кінотеатрах її не показували, тож довелося скористатися інтернетом, а дивився удома. Цілих три дні.

Сказати що фільм цікавий – не сказати нічого. Насправді про таке кіно не варто судити за сюжетом (а він досить заплутаний) чи відеорядом (хоча і тут є чому потішитися, бо картинка просто клас, з купою дрібниць та нюансів); такий фільм просто треба побачити, смакуючи не саме кіно, а емоції та думки, які воно народжує. Це як сон уві сні,  коли прокидаєшся і не розумієш чи справді вже не спиш, а чи зараз події розвиватимуться найбільш неймовірним чином. (continue reading…)

З ким поведешся, від того й наберешся… Ніколи не задумувався над тим, наскільки глибокою і правдивою може бути ця народна мудрість. І наскільки страшною…
Деколи я думаю що страждаю від параної, деколи – що краще б якби так і було. Дедалі частіше. І все частіше думаю як добре було б вмерти і не мучитись. Бо з кожним днем, з кожною прожитою хвилиною, втрачаю себе.
Хтозна, може гарний психолог чи й психіатр зміг би допомогти. Можливо мені просто треба виговоритися, розібратися в собі… Лікарі зараз можуть пересадити навіть серце від однієї людини іншій, але мало хто здатен прооперувати сам себе. Мені ж пропонується препарувати свою душу. Розібрати на шматочки і там, в глибинах темного колодязя божевільних думок, шукати крихти істини. Більш того, спробувати зібрати себе знову…
Іноді мені здається, що я вже перестав існувати; що моя матеріальна оболонка давно вже позбавлена власної душі і наповнена, натомість, думками, мріями, сподіваннями і переконаннями інших. Тисячами частинок особистостей людей, з якими довелось мені мати справу. Наче губка, спраглий мозок всмоктує краплини чужого єства, щоби заповнити порожнечу, якій немає краю. Але, як і голему зі старої байки, чужа магіє дає тільки життя. Не душу.
Кого ви бачите, коли дивитеся в дзеркало? Ви знаєте ту людину, що повторює кожен ваш рух, кожен порух? Хто вона? І чи є в неї вибір ким бути: німим відображенням дійсності, чи окремою, самодостатньою її частинкою?.. Бути самим собою…
Чи зможе відображення покинути дзеркало коли захоче? Чи зможе захотіти? Воно ж бо тільки безтілесна копія, чи то пародія на оригінал. Створене щоб лякати, щоб смішити, щоб поправити зачіску або макіяж.
Життя – театр, та не ми вибираємо собі ролі.
Я… Кажу “я” – бо так вже повелося. Скоріше за звичкою, аніж за необхідністю. Одна буква, та скільки в ній змісту. Я – дзеркало; криве дзеркало, у якому відображається наш світ. Грішний чи праведний. Не дзеркалу вирішувати – у нього інша роль.
Бути не суддею, а свідком. Копіювати, а не грати роль. Подивіться – і ви побачите там себе, та тільки вам вирішувати чи вірити таємничій поверхні. Блискучій, але холодній. Вона відбиває свтло сонця, але ніколи не зможе сяяти самостійно.
Я – тінь… Відбиток, який можна побачити, але торкнутися – зась. Тінь, яку відкидає реальність у світлі міріадів мерехтливих лампадок-людей. Як і кожна тінь, я існую допоки горть світло. І з кожною новою долею, з якою перетинається моє життя, новий промінчик прорізає морок, створюючи ще одну ледь помітну, сіру пляму тіні. Знову і знову, аж поки світло не заповнить собою все довкола, не залишаючи місця для тіні… Тоді мене не стане.
Але і в повній темряві немає тіней. Коли світло людських життів згасне – зникну і я. Не зможу бути тим, ким є зараз: всіми і ніким… Водночас.
Може тоді я нарешті знайду спокій… Може навчуся любити и ненавидіти по-справжньому. А не у відповідь. Може сам стану актором, а не кривлятимусь, як німе відображення. І сам зможу освітити бодай шматочок реальності, аби дати надію на існування іншим. Таким як я.
ТІНЯМ…

Я йду людною вулицею, протискаючись крізь метушливий натовп, що навіть не помічає мене. Я йду поміж вас і, наче відкариту книгу, читаю всі ваші думки, ваші переживання, ваші надії і найпотаємніші фантазії. Я бачу вас наскрізь. Як ви можете заглянути у вікно, я можу подивитися вам у душу. І ви не зможете приховати нічого, бо навіть не знатимете про моє існування. Хто я? Я – телепат. Я експериментатор, що грається з вами, я вивчаю Людство. Повільно йду містом, протискуючись крізь натовп. Тренований погляд щоразу вихоплює з сірої маси когось, на чиї думки я звертаю особливу увагу. Дивно, але звичайні люди навіть не здогадуються як виглядають їхні думки. Вони вважають, що то – просто невимовлені слова… Повірте, це не так. Ваші думки мають форму, мають колір… Ось рожеві, наче ніжні пелюстки троянди, думки молодої дівчини, яка йде додому до свого хлопця. Вона ще не знає, що її коханий насправді пройдисвіт і бабій. Проте дуже скоро все зміниться. Рожеві думки стануть сірими, як сірим здаватиметься світ крізь сльози на очах. Онде йде програміст. На його думки не можу довго дивитися навіть я – вони плутані і повні всіляких незрозумілих термінів. Вони чорні. Але не від злості чи безвихідності – просто повторюють колір улюбленої Лінаксової консолі… А думки того робітника чорні, ніби мокрий асфальт, саме через незадоволення життям. Його можна зрозуміти: мізерна зарплатня, вдома сварлива стара відьма-дружина… Зараз він тільки й мріє про пляшку оковитої, заховану за унітазом вдома, ще не здогадуючись, що дружина щойно випадково знайшла його скарб… Я бачу червоні, як кров, думки водія маршрутки, якого вже «дістали» постійні сварки з пасажирами, яскраво-зелені «кислотні» думки якогось панка, бачу білу пустоту в розумі наркомана у підвалі старого будинку, який мали знести ще три роки тому… Я йду людною вулицею, протискаючись крізь метушливий натовп, що навіть не помічає мене, як вода не звертає уваги на тонку стеблину очерету, що опинилася на її дорозі. Я йду поміж вас і, наче відкариту книгу, читаю всі ваші думки, ваші переживання, ваші мрії, ваші надії і найпотаємніші фантазії. Я експериментатор… Раптом посеред натовпу я помічаю Його. Він рухається так, що кожен обходить його, навіть не доторкаючись. І думки його переливаються всіми барвами спектру. Я ще ніколи не зустрічав таких як він, але неодноразово чув про Них… Його розум з вражаючою точністю повторює всі сплески розумів ваших. За мить до цього він подумки був водієм маршрутки, та через декілька секунд стане панком, продавцем газет на перехресті, або собакою, розум якої для мене загадка. Він проходить повз мене так, що я інстинктивно ухиляюся, уникаючи фізичного контакту з ним. На якусь коротку мить заглядаю в його свідомість – і там натикаюся на дзеркало, в якому бачу світ саме таким, яким сприймаю його я. І, хоча в цю мить я не бачу Його обличчя, я розумію, що зараз на ньому з’явилася посмішка… Отямившись, розумію, що все вже позаду. Можливо, я більше ніколи не зустріну Його, ані когось схожого на Нього… Може, наші дороги ще колись перетнуться… Проте я вже ніколи не буду тим, ким був дотепер… Я йду людною вулицею, протискаючись крізь метушливий натовп, що навіть не помічає мене, як вода не звертає уваги на тонку стеблину очерету, що опинилася на її дорозі. Я йду поміж вас і, наче відкариту книгу, читаю всі ваші думки… Експериментатор, що раптом відчув себе піддослідним кроликом у набагато масштабнішому експерименті.