От чомусь захотілося висловити декілька думок про весільні справи, а саме – про підхід нашого народу до одруження. Якщо чесно, то не розумію я наших весільних традицій, а особливо всієї оцеї показушності?
От скажіть, який сенс перетворювати день, що мав би бути найщасливішим у житті пари, в марафон з одягання незручного (особливо для жінок) одягу, метушні та біганини? Нащо всі ці однакові, наче клоновані, білі сукні, довжелезні черги до ЗАГСу в суботу та неділю, обов’язкове гуляння та шаблонні фотосесії в парку? Невже щойно одруженій парі цікаві всі ці конкурси і застілля в шумній компанії людей, добру половину з яких взагалі ніхто не знає? Зручно після цілого дня мороки сидіти за столом у весільному платті?
Про фотографії я взагалі мовчу. Скільки бачив весільних фотоальбомів – всі на один манер: то наречений тримає обраницю на долоні, то вони обіймаються на фоні якогось фотошопного водоспаду чи моря, то весело танцюють десь у садочку чи парку. В результаті весь день перетворюється для молодят не на свято, а на якусь виставу. І в результаті залишається не пам’ять про весело проведений час, а всього лише фальшиві світлини у домашньому альбомі і стандартний компакт-диск з лебедями і рушничками. А свято молодого подружжя стає святом тільки для гостей, які люблять напитися на шару, і різного роду організаторів весільних міроприємств, фотографів, операторів, музикантів, що встигають за ці дні непогано “зрубати бабла”. І, як я помітив, так у нас влаштовано практично будь-яке свято.
