Думки вголос

З ким поведешся, від того й наберешся… Ніколи не задумувався над тим, наскільки глибокою і правдивою може бути ця народна мудрість. І наскільки страшною…
Деколи я думаю що страждаю від параної, деколи – що краще б якби так і було. Дедалі частіше. І все частіше думаю як добре було б вмерти і не мучитись. Бо з кожним днем, з кожною прожитою хвилиною, втрачаю себе.
Хтозна, може гарний психолог чи й психіатр зміг би допомогти. Можливо мені просто треба виговоритися, розібратися в собі… Лікарі зараз можуть пересадити навіть серце від однієї людини іншій, але мало хто здатен прооперувати сам себе. Мені ж пропонується препарувати свою душу. Розібрати на шматочки і там, в глибинах темного колодязя божевільних думок, шукати крихти істини. Більш того, спробувати зібрати себе знову…
Іноді мені здається, що я вже перестав існувати; що моя матеріальна оболонка давно вже позбавлена власної душі і наповнена, натомість, думками, мріями, сподіваннями і переконаннями інших. Тисячами частинок особистостей людей, з якими довелось мені мати справу. Наче губка, спраглий мозок всмоктує краплини чужого єства, щоби заповнити порожнечу, якій немає краю. Але, як і голему зі старої байки, чужа магіє дає тільки життя. Не душу.
Кого ви бачите, коли дивитеся в дзеркало? Ви знаєте ту людину, що повторює кожен ваш рух, кожен порух? Хто вона? І чи є в неї вибір ким бути: німим відображенням дійсності, чи окремою, самодостатньою її частинкою?.. Бути самим собою…
Чи зможе відображення покинути дзеркало коли захоче? Чи зможе захотіти? Воно ж бо тільки безтілесна копія, чи то пародія на оригінал. Створене щоб лякати, щоб смішити, щоб поправити зачіску або макіяж.
Життя – театр, та не ми вибираємо собі ролі.
Я… Кажу “я” – бо так вже повелося. Скоріше за звичкою, аніж за необхідністю. Одна буква, та скільки в ній змісту. Я – дзеркало; криве дзеркало, у якому відображається наш світ. Грішний чи праведний. Не дзеркалу вирішувати – у нього інша роль.
Бути не суддею, а свідком. Копіювати, а не грати роль. Подивіться – і ви побачите там себе, та тільки вам вирішувати чи вірити таємничій поверхні. Блискучій, але холодній. Вона відбиває свтло сонця, але ніколи не зможе сяяти самостійно.
Я – тінь… Відбиток, який можна побачити, але торкнутися – зась. Тінь, яку відкидає реальність у світлі міріадів мерехтливих лампадок-людей. Як і кожна тінь, я існую допоки горть світло. І з кожною новою долею, з якою перетинається моє життя, новий промінчик прорізає морок, створюючи ще одну ледь помітну, сіру пляму тіні. Знову і знову, аж поки світло не заповнить собою все довкола, не залишаючи місця для тіні… Тоді мене не стане.
Але і в повній темряві немає тіней. Коли світло людських життів згасне – зникну і я. Не зможу бути тим, ким є зараз: всіми і ніким… Водночас.
Може тоді я нарешті знайду спокій… Може навчуся любити и ненавидіти по-справжньому. А не у відповідь. Може сам стану актором, а не кривлятимусь, як німе відображення. І сам зможу освітити бодай шматочок реальності, аби дати надію на існування іншим. Таким як я.
ТІНЯМ…

© 2009, Думки вголос. Дякую за увагу!