Ще зі старого… 5


Це було вчора… Сонце плавно скочувалося за обрій (якщо можна назвати прекрасним словом «обрій» банальні обриси околиць нашого міста), важкі свинцеві хмари ртутними пір’їнами повзли сірим зимовим небом. Небом, яке так і не спромоглося цієї зими народити бодай кілька блідих сніжинок. Смеркало…

Похмурими вулицями рідного для багатьох і чужого для безлічі інших міста, змагаючись в прохолодності з колючим зимовим вітром, понуро простував самотній драммер… Його хода була легкою, мов перший сніг; його кроки мірно, мов удари барабанних паличок, відбивалися від брудного тротуару і, віддзеркалюючись від поодиноких калюж, розкидаючи купи опалого листя, пробираючись в найнепомітніші шпаринки стін, найглибші закутки людських душ, підіймалися до небес разом із завиванням бездомних собакі вихлопами маршруток. Вгору. До зірок, до Сонця. До Бога…

Люди… Вони снували туди-сюди; йшли, заклопотані своїми справами десь далеко звідти, але їх невидима присутність відчувалася. Бо, навіть йдучи пустими вечірніми провулками, ти мимоволі намагаєшся оминати їх. Людей. Навіть якщо їх немає поряд.

Просто щоб залишатися самотнім… Або хоча б залишатися собою.

Далі буде…

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 thoughts on “Ще зі старого…