Пам’ятаю і пишаюсь (Один день на рік). 4


Пам'ятаю і пишаюсь. (Один день на рік)

Пам'ятаю і пишаюсь (Один день на рік).

Сьогодні 9 травня, день перемоги. В цей день ми традиційно відзначаємо перемогу нашої колись спільної держави Радянського Союзу та її союзників (у тому числі ненависних США) над німецько-фашистськими загарбниками (і пофігу, що фашисти були в Італії). У цей день купа народу прикрашає все навколо георгіївськими стрічками, які для багатьох стали символом перемоги (хоч ніхто із цих багатьох толком і не знає ані про походження, ані про символіку таких стрічок).

В Україні у цей день типово мають місце конфлікти між ветеранами, що однаково воювали проти загарбників, та опинилися по різні боки барикад, бо для одних загарбниками були лише німці, а для інших – і радянські війська теж. 70 років пройшло з того часу, а ми все ще ворогуємо поміж собою, чим немало радості приносимо нашим справжнім ворогам…

Я не буду розказувати як почалася Друга Світова і у яких стосунках були Гітлер зі Сталіном до її початку; не підніматиму і популярні у такий час теми типу “Бандера – герой чи злочинець?” (впевнений, їх і без мене крутитимуть по “ящику” у рейтингових шоу). Просто задумайтесь: ми перемогли у війні, на якій загинули мільйони вояків (хтось від ворожої бомби чи кулі, хтось від зрадницького ножа у спину, а декому стріляли у спину свої ж загороджувальні загони) і мирних жителів.Але, в той час як наші переможені вороги продовжили розвиватися, ми зайнялися полюванням на відьом і пошуком ворогів всередині держави, а тому розвиток СРСР так і зупинився десь у районі 50х років. Та справа навіть не в тому, що ми відстали від світу (то тема зовсім іншої розмови), просто війна пройшла, а родичів багато кого з тих, хто не шкодував свого життя у боротьбі, звинувачували у зраді і переслідували. Зараз про це забули, мовчать і самі ветерани (переважно ті, кому пощастило не стати ворогом держави, за яку проливали кров).

Зараз на 9 травня ми підіймаємо величезний шум: паради із прапорами, привітання ветеранів, по телевізору купа фільмів про війну і наше героїчне минуле; пафосні промови з трибун виголошуються як урядовцями, так і дрібними чиновниками… Та де всі ці люди ховаються інших 364 дні на рік? Чому не згадують про подвиги ветеранів, коли бачать на вулицях перестарілих жебраків? Чому ми сьогодні даруємо їм квіти, а завтра знову відвертатимемо погляд?

Знаєте, наша держава робить усе для того, аби примирити ветеранів УПА та ветеранів Червоної Армії – не робить для них нічого. Мабуть, розуміють, що найпростішим способом вирішення проблеми є просто забути про немічних старих і дочекатися доки вони всі помруть, а тоді вже можна буде спокійно спекулювати думкою натовпу, не зачіпаючи нікого конкретно. У війні із загарбниками ми ніби перемогли, та як на рахунок війни із власною совістю?

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 thoughts on “Пам’ятаю і пишаюсь (Один день на рік).

  • dmytrivna

    Святкувати День Перемоги – НЕОБХІДНО, хоч би для того, щоб пам’ятали, коиу ми завдячуємо, що маємо можливість жити. Питанння “ворог-герой” швидше лежить у політичній площині; згадайте нацистський план “Ост” – і багато питань відпадуьть стосовно “визволителі-окупанти”. Мій дід пройшов всю війну, зустрівши перемогу в Берліні, маючи численні поранення та контуцію. І не вимагав ніяких пільг, вважаючи. що робив це не задля якихсь привілеїв, а захищаючи СВОЇХ рідних… Тому святкування Перемоги – це і пам’ять про мого діда(його вже понад 30 років немає серед нас) і його бойових побратимів. І ніхто впевнено не може сказати, як би розвиввся світ, як би не було таких, як мій дід.

    • Akceptor Від автора

      Я не кажу, що не треба святкувати День перемоги і тим більше не хочу посіяти ворожнечу (хоча чого там сіяти, вона вже цвіте і “пахне”) між ветеранами.
      Я не кажу, що вони воювали за якісь бонуси чи пільги; тоді стояло питання ребром і просто не було вибору – всі захищали своїх рідних, або просто виконували накази. Тепер вже пізно якось судити чи осуджувати, хоч багато хто і намагається це робити у своїх цілях.
      Допис цей зовсім про інше: про ветеранів чогось згадують лише раз на рік (ну ще перед виборами згадують), а потім їх ніби і нема.
      Я просто дивлюся на паради і привітання ветеранів по телевізору, бачу усміхненого президента і купку вгодованих урядовців та депутатів; бачу сльози на очах ветеранів і чогось собі думаю, що плачуть вони не тільки тому, що згадують війну. А отим вгодованим варто було б подумати не лише про себе і не дарувати раз на рік букетики, покладати вінки до могил. Варто би подумати про тих небагатьох, хто пройшов війну і все ще живий, подбати аби їх життя було принаймні не злиденним.
      Так, вони тоді воювали не за пільги, але багато хто зараз лише завдяки цим пільгам зводить кінці з кінцями, а влада увесь час думає як би змусити їх приносити ще якісь довідки, стояти у ще якихось чергах.

  • dmytrivna

    Мабуть, така ми вже країна – згадуємо про ветеранів лише на День Перемоги, про дітей – 1 червня, на День захисту дітей, шахтарів, лікарів, педагогів, металургів – тільки в дні професійних свят… І не пільги потрібні – потрібний дійсно європейський рівень і якість життя(а не європейські ціни)! Були великі надії на краще, але, як говорив відомий політик Росіі: “хотіли як краще, а маємо як завжди…”

  • Taras

    Хороша стаття, цілком погоджуюсь з автором!
    Ніхто про ветеранів не думає, як, в приципі, і про інших членів суспільства. А на таких святах як 9 травня в наш час просто роблять політику і свідомо зіштовхують Схід і Захід. СВІДОМО!