Він не міг вибрати, бо не знав, до чого це призведе.
А тепер не може зробити вибір – бо знає.
Зізнаюсь чесно: мене важко назвати якимось кіногурманом, або прихильником занадто розумного кіно. Останнім часом я навіть не качаю фільми з інтернету, а ходжу до кінотеатру саме з цих причин: у сучасних фільмах варто дивитися лише на спецефекти, тому найкраще їх дивитися саме на великому екрані. Зі стрічкою “Містер Ніхто” вийшло зовсім інакше – в кінотеатрах її не показували, тож довелося скористатися інтернетом, а дивився удома. Цілих три дні.
Сказати що фільм цікавий – не сказати нічого. Насправді про таке кіно не варто судити за сюжетом (а він досить заплутаний) чи відеорядом (хоча і тут є чому потішитися, бо картинка просто клас, з купою дрібниць та нюансів); такий фільм просто треба побачити, смакуючи не саме кіно, а емоції та думки, які воно народжує. Це як сон уві сні, коли прокидаєшся і не розумієш чи справді вже не спиш, а чи зараз події розвиватимуться найбільш неймовірним чином.
Про що фільм? Я б сказав, про вибір, який не варто робити. Бо що б ми не вибрали, інший шлях завжди може виявитися правильним, а часто правильного варіанту просто немає (хм, майже як у деяких екзаменаційних тестах 
). А ще про те, що все може бути інакше навіть тоді, коли всі варіанти уже розглянуто і, здавалось би, змінити вже нічого не можна. Одним словом, кіно вартує витрачених на нього 2 годин часу, і заслуговує повторного перегляду. Але якось потім, можливо…
