Правда з присмаком лимонів 5


Якщо доля вручає тобі лимон –
зроби із нього ананас
(девіз генної інженерії)

Брехати нас вчать ще змалку. Фактично, я навіть міг би сказати. що перші слова, почуті людиною у своєму житті – то брехня (але це було би не зовсім правдою). Обман супроводжує нас із дитинства. Якісь речі нам знати зарано, щось просто важко пояснити дитині, про дещо кажуть неправду, бо просто самі помиляються. І Дід Мороз.

В школі мене спочатку вчили, що не можна віднімати від менших чисел більші (ще досі пам’ятаю той приклад про 5-7 у якомусь другому класі); потім – що не можна отримати квадратний корінь з результату попереднього “не можна”; трохи згодом виявилося, що і ділення на нуль в принципі не якась містика. От і вір після цього людям!

А ще нас вчили, що “нє імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй” (тоді слово “імєть” ще не мало негативного значення, або я просто про нього не знав). І знову брехня (навіть з врахуванням курсу тодішнього рубля та інфляції), бо навряд чи хтось може похвалитися наявністю у нього сотні друзів. Хіба що вконтакті 🙂 Хоча це вже питаня термінології (ще один спосіб не говорити правду, до речі). Філософія, реклама, плоліткоректність, повага до чужої точки дору, плюралізм… А що ж правда? Правда зараз залишился хіба що у двійковій алгебрі.

Чому люди брешуть? Комусь подобається видавати бажане за дійсне. У когось просто така робота. Хтось просто боїться, що нікому не потрібен таки, яким є насправді. Якось одна людина мені сказала, що ми брешемо тому, що не впевнені у собі. Насправді ж ми просто не впевнені в інших, у тій самій сотні друзів, про яку мова йшла вище. Ми не впевнені у тому, що вони сприймуть нас справжніх, тож щоразу підсовуємо їм гарний муляж.

Ми з дитинства йдемо на величезні жертви і укладаємо угоду з дияволом лише аби видаватися такими, як усі. Не бути такими – тільки виглядати. Треба отримувати гарні оцінки і вступати до ВНЗ – брехня. Оберіть мене і я відстоюватиму ваші інтереси у парламенті – брехня. Залишайтеся на лінії, ваша думка важлива для нас – брехня. Навіть про жувальну гумку із ефектом захисту від карієсу – теж брехня. Про ділення на нуль і сотню друзів я вже казав.

А й справді, хіба вам потрібно стільки друзів? Не знайомих, не колег, не товаришів, не приятелів. Друзів. Я своїх можу перерахувати на пальцях однієї руки, причому 20% із них – собаки 🙂 Бо тварини не брешуть, не зраджують, не приховують своїх почуттів. Тільки тварини і малі діти вміють любити щиро, а ми вже давно “переросли” ці якості, інтегрувалися у суспільство, перейняли його цінності. Навіть такий нюанс як природний добір ми перекрутили на свою користь: у тварин виживають сильні, а слабкі помирають; люди намагаються дочекатися у сильного сенкундної слабинки і вхопити його за горло. Бажано при цьому підкрастися ззаду. І ти, Бруте…

Всім усміхатися, нікому не довіряти – нормальна практика. Насправді залишитися самотнім не так уже й страшно, гірше коли трохи згодом ти перестаєш довіряти навіть самому собі, приходиш до самобману. Рожеві окуляри тільки виглядають гламурно.

Коли є хтось, кому можеш розкрити душу, не остерігаючись осуду і не підбираючи слова, то такакого когось достатньо аби замінити не одну сотню “друзів”. Між іншим, цей хтось не конче мусить бути людиною. Просто розмовляти з собаками – то якось ну зовсім вже ексцентрично…

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 thoughts on “Правда з присмаком лимонів

  • MrVigner

    “Всім усміхатися, нікому не довіряти – нормальна практика. Насправді залишитися самотнім не так уже й страшно” – звичайно.
    А от щодо “гірше коли трохи згодом ти перестаєш довіряти навіть самому собі, приходиш до самобману” – сподіваюсь до цього не дійте.

    “Коли є хтось, кому можеш розкрити душу, не остерігаючись осуду і не підбираючи слова, то такакого когось достатньо аби замінити не одну сотню “друзів”.” – добре що є така людина у мене… До розмов з тваринами ще не доходило, але можливо це тільки тому що немає їх….