Чому ми не можемо бути собою у мережі 9


У дописі “про блоги і правду“, який я писав під впливом лютої спеки і літри теплого квасу, що в комбінації із кількома безсонними ночами відімкнули мені мозок чуть менше як повністю (лишилися якісь підсвідомі реакції і моторика, що зозволяє товкти по клавішах, хавати бутери, ходити в туалет і їздити на роботу), я несподівано для себе зачепив одну струну, на якій пересічний homo sapiens вважав би за креще не грати. А саме: чому ми не можемо писати правду у блог.

Зараз я спробую взяти себе у руки і просто висловити деяку точку зору, чисто гіпотетично, звісно. Нехай ніхто не сприймає на свою адресу, бо може бути неприємно. Ми всі лицеміри з двох причин: нас такими виховує суспільство і ми хочемо такими бути йому на догоду. Бо ж суспільство складається із нас самих.

Прикол у тому, що інтернет не анонімний (що б там хто не казав і які б анонімуси у масках Гая Фокса не розулювали по вулиці). Ви можете втішати себе ілюзією того, що офісний хом’ячок нікому особливо не потрібен і переживати за свою репутацію повинні різного роду Джастіни Бібери, але це не так. Звісно, до певної межі кожен може демонстративно чхати на систему і публікувати у соціальних мережах фотки із чергової п’янки (можливо навіть із голими дівками і легкою наркотою). Кожен може писати у твітері “спасіба житєлям Донбасса” і лайкати відео із записом падіння вінка на главу держави. Кожен може пити пиво і курити цигарку в громадському місці, називати росіян москалями і кричати що негрів треба відправити назад до Африки, а гомосексуалістів підвісити на дереві за статеві органи. І у 99% випадків нікому за це нічого не буде – це тренд.

Це зараз модно, як модно дивитися футбол, бути гомосексуалістом, ходити до церкви. Ви можете писати таке про себе скільки завгодно і це сприйматиметься відносно нормально. Якщо я граю в “контру” – це відпочинок, кіберспорт; граюся в Lego – щось не те із головою, певно. Тут один хлопчина якось прохопився що боїться комах і лікарів – то його вконтакті затравили дружно. Але ж і я, блін, боюся комах – вони ж реально страшні і чато бувають небезпечними. Про лікарів взагалі мовчу, особливо українських.

Прикладів можна навести масу і всі вони впираються у “моральне обличчя” людини. Я працюю викладачем у “нафті”, отже я повинен відповідати якимсь стандартам. Якщо я напишу про себе щось дике (типу що приношу кошенят у жертву Ктулху), то вже нікого не цікавитиме який я фахівець – навіки стану сектантом, яким не місце у храмі науки. Не дай Господи сказати, що мене у цій роботі цікавлять тільки гроші і гнучкий графік, а не священна місія сіяти велике, добре, чисте – анафему гарантовано. З таким підходом я ж напевно ще й неабиякий хабарник і безпринципна сволота.

Якщо я вкладаю гроші у МММ – то всі так роблять, а якщо розклеюватиму по місту оголошення із фейковими номерами – то це вже кримінал. Та як ти міг, чувааак!!!

Все, набридло писати.

* Ніякого логічного завершення і висновків не буде.
Маєте що додати – пишіть.

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 thoughts on “Чому ми не можемо бути собою у мережі

  • Ірина

    ось те, що хочу додати. Розумієте, Володимире, справа не в написанні правди в блоці, а в тому, що у людини в наш сучасний вік має бути щось своє, про яке знають найближчі друзі. Те, що ми просто НЕ ГОТОВІ показувати в мережі для “всього загала”. Тому що Ви знаєте, як якийсь Вася Пупкін зможе прочитаною інформацією скористатись. Тому потрібно, на мій погляд, відрізняти- бути щирим у якихось висказуваннях, чи “оголювати” душу. Цк теж саме, що мобільник- класна річ, але ось я, наприклад, в вихідні його зовсім відключаю, тому що за робочий тиждень “наспілкуюсь” так, що нікого чути не хочу. Ще тому, що хочеться свободи- нікому не відповідаешь на питання- ти де і що робиш. Я гадаю, що в наш вік “ерзаців” не вистачає СПРАВЖНОСТІ, і якщо якийсь блог буде СПРАВЖНІМ, то він зашкалить рейтінги.

    • Akceptor

      Прикол у тому, що людина не просто не може не брехати в своєму публічному щоденнику-блозі (тут ясно, дійсно хтось може це використати проти тебе), а не може бути чесною взагалі. І брехня в інтернеті – це наслідок, а не причина.
      Дуже часто ми не можемо бути відвертими навіть із близькими людьми, бо(що би там не казали про справжню дружбу) люди болісно сприймають правду про себе. Дружбу відвертість не зруйнує відразу, але якісь сумніви посіє – факт.
      Дуже часто ми не є відвертими із самими собою навіть. Шукаємо якогось виправдання своїй ліні, своїм невдачам, хоча насправді виправдання нема і треба просто зізнатися самому собі у всіх цих недоліках.
      Нас змалечку вчать, що є хороші люди і є погані; що треба бути хорошим. Насправді так не буває і в кожній людині є як позитивні, так і негативні риси. Виходить, нас змалечку вчать приховувати негатив у собі і демонструвати позитив. Тобто не бути собою, а обманювати всіх (в т.ч. і самого себе).

  • Ірина

    ще, я вважаю, потрібно відповісти на питання- а навіщо ти це робиш? (маю на увазі записи в блог чи сай) і тоді див. Вашу попередню статтю- якщо “себе показати”- це одне. Якщо любиш справу і дійсно користь приносить= це інше.

    • Akceptor

      Справа не лише у поведінці на своєму блозі, а взагалі. Якісь речі професійного плану я пишу більше як замітки для самого себе – щоб не забути і не загубити. Нащо роблю записи типу оцього – не знаю, просто находить настрій 🙂
      Але люди поводяться ідентично всюди. От я зареєстрований у вконтакті і маю купу народу доданих “у друзі” – з багато ким просто інакше і зв’язатися важко. І всі перепубліковують якісь високі матерії і цитати відомих людей, якісь фотографії креативні і т.п. Причому лінуються навіть скопіювати і вставити – ясне діло, сердечко натиснути простіше. Але нащо це?
      Із засобу для спілкування соціальні мережі перетворилися на якийсь дурдом, на зливу поширення рецептів пиріжків, макіяжу, анекдотів, тощо.
      Студенти куди не глянь – всі з айфонами, причому старими (третього покоління ще), тобто з функціями корисними там поганенько. Нащо запитується?
      Виходжу у місто – пів Франківська стоїть у “пробках”, зате на новеньких кредитних машинах. Який сенс купувати авто і стояти півгодини у заторі, якщо до місця призначення можна пішки дійти за 20 хвилин?
      Таких прикладів купа – куди не глянь, всі щось вдають із себе.

  • Candy

    Мене теж бісить ця надмірна відкритість vk. Чому б просто не жити нормальним віртуальним життям? Багато хто не розуміє цього,навіть помітна більшість, на деяких сторінках для повної інформації про особу, здавалось, не вистачає лише копії паспорта і індефікаційного та відбитків пальців…..справді існує різниця між правдою, як відкритістю, і правдою роду “брудна білизна”.Саме останьої правди натільки багато в мережі, що можна захлиснутись нею. Невже людочки і справді думають,що більшість “сердечок” на їхній сторінці від щирого серця, навряд? Я вже мовчу про кількість “друзів”,яких добавляють,щоб сказати щось типу “о,а я тебе знаю”,або підтверджують, щоб дорогенький знайомий не образився,такими темпами можна загубити реальність,але для таких людей навряд чи є межа між реальним і віртуальним? Хоча, напевно, це просто 100%-ві екстраверти, яких мені не зрозуміти ніколи….