Цього разу маршрут нашої подорожі пролягав старою бетонкою у Чорному лісі, що веде до покинутої секретної колись частини ракетних військ. Подейкують, що раніше тут була не просто військова частина, а справжнісіньке військове містечко, мешканці якого мали навіть московську приписку. Достеменно ж відомо, що навіть на військових картах цей об’єкт було позначено як піонерський табір…
Навіть зараз входити в цей ліс без дозволу наче й не можна (хоча не через військових, а просто тому, що тут заповідна зона), втім на це правило мало хто зважає і бетонкою катається досить автівок, а в лісі збирають гриби і просто відпочивають (сумніваюся, що у всіх тих людей є відповідний дозвіл). Та й були ми проїздом, розпалювати багаття, вигулювати собак не збиралися. Власне, про саму бетонку розповідати не особливо є про що: дорога тягнеться через ліс десятки кілометрів, на диво в гарному стані і не розібрана місцевими мешканцями. Може таки охороняється якось.
Місцями обабіч дороги дерева ростуть якось дивно, ніби там яка гравітаційна аномалія. А може просто вітер погнув 
Трохи ближче до військової частини на перехрестях трапляються отакі пам’ятники Степанові Бандері, з подачі нашої влади ініціативних свідомих громадян уже не героя, які закликають брати з нього приклад і бути патріотом. Чомусь у форм-факторі надгроб’я…
В самій частині теж залишилось мало цікавого: всі підземні приміщення затоплено водою трохи менше, ніж повністю.
Наземні споруди (казарми, гаражі, тощо) не затоплено, і вони навіть практично цілі зовні, якщо не рахувати розбитих вікон.
З середини ж винесено практично все. Правда, до видовбування зі стін труб та проводки ще не дійшло.
Ну і агітматеріали не познімали 
Тому довго ми там не затрималися і рушили додому, вирішивши скоротити шлях ґрунтовою дорогою через населений пункт під гордим йменням Посіч. Деталі – в наступному пості.
