All About Me: трохи про себе 15


Продовжую серію розвіртуалізаційних дописів (початок див. тут) і зараз трохи розкажу про себе на чистоту. Така-собі невеличка автобіографія у неформальному стилі. Отож народився я у Івано-Франківську, але 99,9% свого життя провів за його межами (якщо не рахувати школу, універ і роботу). Можливо є люди, які пам’ятають деталі свого дитинства, та до їх числа я точно не належу, тому розповідати нічого такого не буду. Про шкільні роки так само багато не розкажу, бо якось особливих вражень не збереглося.

Спочатку я вчився у сільській школі (Підлужжя, Тисменицького району), потім зовсім випадково потрапив у навчальний заклад, який зараз називається природничо-математичним ліцеєм, здається. На той час він був новоствореною школою при Івано-Франківському інституті післядипломної освіти педагогічних працівників і носив назву “експериментальна школа-лабораторія”. Чому так – не знаю. В школі тій було всього 2 паралельні класи: гуманітарний і природничий. Оскільки гуманітарії вивчали додатково ще й німецьку мову, то я зголосився піти у природничий 🙂

У школі я страшенно не любив математику (і абсолютно її не розумів), бо її завжди ставили “нульовою парою” – на 8 ранку треба було приходити – і відразу ця математика. Тому після закінчення школи я з першого разу не зміг потрапити до універу – математику на вступних і завалив 🙂 На той час, між іншим, не було ніякого ЗНО і іспити треба було здавати безпосередньо в університеті. Крім того можна було подавати документи на 1 напрямок всього (точно не скажу, але явно не на 15).

Довелося сидіти цілий рік удома. Зараз я вважаю, що такий відпочинок мені пішов на користь, бо в результаті я записався на підготовчі курси до ІФНТУНГ, нормально вивчив ту саму математику (як виявилося, коли нею не забивають голову з самого ранку, математика досить проста штука, навіть цікава). Від армії “закосив” дуже просто – сказав, що вступаю до ВНЗ і приніс довідку про те, що відвідую відповідні курси. Воєнком погодився, що навчання – конституційне право і більше мене не чіпав деякий час.

В університет наступного року (2000 якраз) таки вступив, причому іспити склав дуже добре (не скажу точно який був результат, але зі 120 можливих набрав десь 110-115). Як і переважна більшість абітурієнтів, особливо не розумів чого хочу, тому фактично діяв навгад. Паралельно подавав документи ще у Прикарпатський імені Стефаника, на радіофізику. Та в результаті таки вибрав ІФНТУНГ і вимірювальну техніку. На рахунок цього якраз не шкодував ніколи.

Навчання в університеті не відзначалося по-суті нічим особливим. Відмінником не був, “червоний диплом” не отримував. Відерто кажучи, про це теж не шкодую, бо забити на оцінки і вчитися у своє задоволення – дуже приємна штука. Десь під кінець навчання дали були нам із другом навіть якусь мега круту стипендію, вручати яку приїжджав навіть якийсь крутий дядько у галузі метрології, аналог міністра, якщо простіше. Прикол у тому, що отримувати стипендію можна було лише одну (або як всі, або іменну), а розмір цієї мега-стипендії складав рівно не гривню менше, аніж отримували всі нормальні студенти. Мабуть, тоді я вперше зрозумів, у якій країні живу 🙂

Тим не менш, закінчив магістратуру і залишився при кафедрі стажистом на рік, а потім асистентом. Вступив до аспірантури (значною мірою із метою “закосу” від армії), про що зараз частенько шкодую, бо ні бажанням займатися абстрактною наукою не горю, ані якогось прояснення у галузі вітчизняної вищої освіти не бачу.
Зараз я вже 7 років як викладач і маю трохи статистики, тому можу з упевненістю сказати, що 10 років тому, коли я ще й сам був студентом, стимулів отримувати знання, а не просто диплом, було значно більше. А ідіотської бюрократії – значно менше. Зараз попридумували багато різних “високих технологій” у навчанні – електронні журнали, іспити у формі тестування, стипендію підняли з того часу майже на два порядки (разів у 50, якщо розібратися). Результати, як не парадоксально, тільки негативні: діти просто не хочуть вчитися, після школи переважно слабо орієнтуються у базових предметах, відсутність роботи демотивує. Факторів багато, а результат один – чергове “пакращення”.

Зараз я з кожним днем все більше розчаровуюся у своїй роботі, бо займаюся по-суті показовим вбиванням у голови людей якоїсь непотрібної їм інформації. По-перше, роботу знайти важко навіть непоганим фахівцям (о, так, можна домовитися і по знайомству кудись пропхатися, але сенс тратити 5 років життя тоді?); по-друге, сучасні технології розвиваються досить стрімко (особливо у галузі тих дисциплін, із якими маю справу я), а зрозуміти цього поки чиновники не в силах – доводиться розробляти конспекти і методичні вказівки, які завідомо застаряють до моменту їх видання (мабуть, тому я практично нічого так і не видав); по-третє, зараз студентам дають 100500 шансів все доздати і перездати, тому вигідніше поставити трійку зразу, а не ходити все літо на роботу, а результат буде аналогічним.

Особливо “радує” університету отримати все на халяву. Купити програмне забезпечення, потрібне для навчання, ніхто не думає, за використання піратського зараз можна отримати по шапці. Користуватися лінуксом не хочуть як самі студенти (ніхто ж не думає купити Windows – всі просто качають з торентів, тому безкоштовні ОС не актуальні), так і викладачі, багато хто з яких із комп’ютером на “Ви”. Крім того, багато програм, наприклад LabVIEW, просто не мають російської локалізації (про українську мовчу взагалі), документація теж тільки на іноземній мові. Між іншим, діти у школах кілька років вивчають англійську, в атестаті – дванадцять балів; три семестри іноземної в університеті. Доходить до діла – не розуміють елементарних речей.

Аналогічна ситуація і з дистанційним навчанням. За кордоном ВНЗ роблять все для того, аби розширити свій вплив, навіть безкоштовно пропонують вчитися. Ми ж маємо інший менталітет і викладачі думають як мінімізувати свої зусилля, чільники університету – як не платити за зайву роботу, а всі разом дбають не про надання якісних освітніх послуг, а як не дати студентам списати. В резултаті вчитися дистанційно в Україні – задоволення ще те.

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 thoughts on “All About Me: трохи про себе

  • Владислав

    Подібна в мене історія з математикою, тільки-от я вже її не полюблю ніколи 🙂
    А робота хороша, не треба сумніватись на цей рахунок. Все-таки добре діло робиш =)

  • Василь

    “Зараз я з кожним днем все більше розчаровуюся у своїй роботі” ти можеш компенсувати це своєю діяльністю в інтернеті.

    • Akceptor Від автора

      Діяльність в інтернеті – це інше. У мене багато різних хобі є, але компенсувати непотрібність своєї професії якось неправильно, чи що. Тим більше, сумно не лише за себе, але й за майбутніх фахівців, на яких чхати державі. Не віриш – можеш поспілкуватися із Іриною з “Солісу” – дізнаєшся про те, як держава дбає про технарів з першоджерела практично. А могли би хоч не заважати людям працювати – і з економікою хоч трохи би налагодилося

      • Василь

        Не розумію, я думав що тебе турбує відчуття власної незатребуваності. То що насправді тебе турбує, відчуття власної незатребуваності чи переживання за майбутнє твоїх студентів?

        • Akceptor Від автора

          Якщо розібратися, то я собі роботу знайти зможу на аналогічну зарплату, думаю. Мова не йде про якісь такі космічні суми. Так що це не просто звичайний егоїзм (хоч і його тут багато є, більше половини).
          І явно не переживання через нещасних студентів у мене (більшість із них свідомо зробили такий вибір, або за них зробили його батьки, а самі діти йдуть протореною стежкою). За одиниці із них справді прикро, але таких меншість.
          Проблема комплексна. Зараз є люди, здатні когось чомусь навчити. Є люди, що мають бажання навчити і поділитися знаннями. Їх вже не так багато, але ще є. І держава робить все, аби цим людям бажання таке відбити.
          Зараз я переживаю, що ніхто не хоче вчитися і, по-суті, я нікому не потрібен як викладач. Є така штука. Та завтра (образно, років через 20) всі ці люди будуть на моєму місці – вони вже працюватимуть і вчитимуть моїх дітей. Мені може бути байдуже, як вони виживатимуть зараз, та згодом історія вийде на новий виток спіралі і тоді відсутність майбутнього для них зараз виллється у проблеми наших дітей

          • Василь

            Зрозуміло, проблема насправді серйозна і вона стосується всіх. Люди завжди сподіваються що їхні нащадки будуть розбудовувати державу і підносити її на високий рівень, але якщо подивишся на ту ситуацію в освіті то стає страшно.

  • Оля

    Дуже цікава розповідь. Про викладацьку роботу дуже влучно і правдиво написано. Доречі, я теж закінчила фізико-технічний ліцей і про це не шкодую. Він мені дав дуже багато, як навчальних, так і життєвих знань.

    • Akceptor Від автора

      Це лише крапля в морі. Мене іноді так злість бере, що про викладацьку роботу можу написати два таких пости і то без матів ще 🙂

  • Ірина

    Я про “викладання в вузі” думала ще з дитинства. Закінчила звичайну школу, але з золотою медаллю- кругла відмінниця 🙂 Найулюбленішим предметом була фізика, був ще репетитор з фізики і репетитор з французської мови. Але приїхавши в університет сдавати документи (іспит не потрібен був- медаль)”збіжала” прямо з приймальні- не сподобалося і відвезла документи в машинобудівну академію. Тут без проблем- червоний диплом- “гордість потоку”- єдиний шлях- до аспірантури. Але мій керівник ще в 2000 році розказав- дівчинко, ти що- куди ти лізеш- всі кандидатські купуються…. Після цього я надіслала запит В УСІ українські технічні вузи. У ректора мого вузу після цього був предінфарктний стан, але мене запросили у три аспірантури- Київ, Донецьк і Дніпропетровськ. Обрала останню -заочну, 4 роки. І пішла працювати на самий найкращий на той час завод інженером, попередньо сама собі взявши напрямок- прийшла на прийом до Голови Правління….. А ось потім, коли закінчила заочну і почала викладати, розчарувалася в викладанні… І зараз викладання сприймаю як хоббі.

  • Ірина

    Не знаю, як у Вас в вузі, в тому вузі, що закінчила я- на кафедрі тільки “свої”- донька завідуючого, ще одна. Дружина іншого завідуючого. Племінниця. Племінник. І тому подібне. Справжне підприємство бачили тільки на малюнках.
    все “чисто теоретично”

  • Олександр

    В мене з математикою було більш-менш. Вступав в вуз – набирав 100%)

    Так само і в університеті – абсолютно все здав на 5)

    А ось в аспірантуру піти не вдалось- так як там вже хтось був) Та й не хочу нерви тріпати собі…