А на що ти ладен заради успіху? 11


Ми живемо у чужому світі. Ми граємо у гру, правила якої вигадані не нами; граємо у гру, де всі ми – лише віртуальні маріонетки, цифри у табличці статистики. У нас нема імен, нема особистості, нема власних цілей і власної волі. Ми діємо у рамках правил, які диктує нам закладена наперед програма.

Нас вчать, що треба поспішати жити, кожну хвилину проводити з користю, ставити цілі і йти до них. Нас вчать заробляти гроші, влаштовувати своє життя, виховувати дітей. Нас вчать любити батьківщину і ненавидіти ворогів. І ми радо виконуємо програму, здебільшого не замислюючись про те, що насправді означає поняття “батьківщина” і чому слід когось вважати своїм ворогом.

Нам розповідають, що ініціатива, працелюбність, неординарне мислення (та ще купа різних незрозумілих до кінця якостей) допоможуть зрештою віднайти своє місце у житті. Заробляй гроші, відкладай на старість, підіймайся кар’єрною драбиною… Впіймай вдалий момент, використай свій шанс – і ти обов’язково досягнеш успіху!

А що ж для нас успіх? Гроші? Так, за гроші можна купити фактично все. Гроші – інструмент, що робить людину вільною від необхідності зважати на думку інших. Всі ми живемо у суспільстві, а гроші дають можливість не бути його частиною. Можливість залишити набридливе суспільство за дверима шикарного особняка.

Самореалізація? Можливість займатися улюбленою справою? Справді, у світі не бракує голодних художників, та чи дійсно мріяли вони саме про таке життя? А хіба можливість писати чудову музику і писати фантастичні пейзажі дійсно вартує чогось у світі, де щодня мільйони людей гинуть від голоду, хвороби, руки собі подібних?

Вибачте, але все це не має жодного сенсу. У світі існує дві категорії людей: одні можуть все, інші – практично нічого. Нам втирають, що слід намагатися перестрибнути із другої групи у першу, що це реально. Навіть наводять конкретні приклади. І ми радо кидаємося у вир подій, навіть не задумуючись про те, що робимо якраз те, що потрібно системі.

З точки зору статистики кількість людей, що самотужки досягли успіху, нікчемно мала. Одиниці на мільярди. Це навіть не той виняток, що підтверджує правило, а просто якась флуктуація. Виходить, або всі ми просто клінічні невдахи, або ж така ситуація природна і будь-які спроби піднятися вгору конче являють собою намагання вилізти комусь на голову?

 

 

Почитайте ще оце:


Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 thoughts on “А на що ти ладен заради успіху?

  • Ірина

    Хочу прокоментувати. Якщо брати класичний словник, то успіх- це досягення запланованої мети, позитивний результат у чомусь. Але якщо брати таке визначення успіху, то незрозуміло, чи буде людина відчувати себе ЩАСЛИВОЮ при досягненні запланованих результатів…
    Так, є гроші, є визнання, є нові якісь проекти, але ДЛЯ ЧОГО? На мій погляд, успіх в житті- це постійне розширення почуття щастя при поступовому досягненні запланованих результатів.
    Є в мене один знакомий. І все гаразд в нього з кар єрним зростом- Директор по персоналу дуже великого холдінгу, і все гаразд в нього з грошима, і будиночок в елітному районі, але ж в свої 40 з чимось років він не зміг відповісти на просте запитання- а що таке щастя? Довго думав, поліз в словник, в інтернет, потім написав- та це, мабуть, вдача. І взагалі, це таке поняття, що його не існує….
    І він сам про себе не може сказати, що я успішна людина, тому що мені вдалося реалізовати свою мету і при цьому почувати себе щасливим, ні. Він оцінює успіх – щоб все, як у друзів- і машина Мерседес, і будиночок в престижному районі, і відпочинок там, де збирається бомонд… А почуття в душі- та то пусте. Душі немає. Все це маячня. Але якщо дуже “погано морально”, телефонує, як він говорить, “отримати порцію щирості”
    На мій погляд, успіх залежить від того, що людина для себе БАЖАЄ.
    Не всім потрібно бути директорами корпорацій, не всі можуть бути талановитими митцями. Просто ми повинні чогось ДУЖЕ ХОТІТИ, тоді це буде реалізовуватися. І повинні розуміти, чи готові чимось поступатися заради мети. Не пам ятаю, в якойсь книжці читала такий вислов- бачите вказівник “шлях до успіху?” а ось поряд з ним табличка- готуйтесь сплатити мито”…

    • Akceptor Від автора

      З одного боку, левова доля успіху – знати, що саме тобі потрібно. Навіть є така народна мудрість (китайська, здається): “Якщо людина не знає, до якої пристані верстає шлях, то жоден вітер не буде для неї попутним”. Директор холдінгу просто розуміє, що щастя не в грошах. Не розуміє в чому саме, бо, ймовірно, занадто багато уваги приділяв саме роботі і зароблянню статків. А гроші, як уже зазначалося, то лише інструмент для “покупки” щастя. І тут я кажу не про покупку нерухомості, авто чи літака. Це покупка можливості не робити те, що треба, а робити те, що хочеш.
      Нас вчать, що потрібно намагатися “тримати рівень”. От цього я не розумію, нащо бути як всі.
      Але без грошей тяжко так само. У мене купа знайомих, які могли б багато чого позитивного зробити, але натомість все життя займаються зароблянням грошей. У багатого більше шансів знайти щастя (звісно, якщо не зациклюватися на грошах), бо йому не треба думати про те, за що купити поїсти завтра, як заплатити за комунальні послуги і т.п. Тут, правда, виникає питання що таке багатство і чи можна вважати багатим Вашого знайомого. Сумніваюся, що його зрозуміють правильно, якщо він Мерседес поміняє на велосипед, а на роботу діставатиметься у маршрутці. Тобто він фактично є заручником своїх грошей. Такий успіх оманливий, бо в чомусь навіть бідний студент буде більш щасливим: йому якось байдужіше на думку оточення.
      Але той студент не може, скажімо, поїхати відпочивати, наприклад, в ОАЕ. Не може дозволити собі нормальний ноутбук, який знадобився б йому для навчання. Не може знімати квартиру, а змушений жити в гуртожитку (умови там далеко не найкращі, це загальновідомо). За відносну свободу він платить нижчим рівнем життя. Виходить така-собі пропорція, яка дає той самий результат: більше грошей – більше відповідальності (не перед собою чи людством, а просто перед шефом та думкою оточуючих).
      В той же час подивіться хто нами керує. Для цих людей думка оточуючих не грає практично ніякої ролі. Можна назвати багато випадків, коли люди при владі просто плюють на закон і їм все сходить з рук. Вони вже перетнули межу, за якою слід зважати на думку інших. Так само перетнули цю межу і деякі знаменитості, для яких скандал = безкоштовна реклама. І звичайній людині пробитися у їх коло надзвичайно важко. Не тому, що неможливо. Просто в процесі змінюються цілі, а відчуття щастя зникає.

  • Iрина

    Справа, Володимире, тут не тільки в успіху. Просто існує рівень НОРМАЛЬНОГО життя. Середнього,щоб не думати, що істи завтра, як платити за квартиру, та все інше. Але річ в тому, що якщо всі ОТРИМАЮТЬ ТАКИЙ СОБІ СЕРЕДНІЙ РІВЕНЬ, то ті, в кого мільярди, будуть власниками мільйонов. А як це так?!!!
    Вони ж ЗВИКЛИ до комфорту. А всі інші якось живуть, то хай собі і далі так живуть.
    Два приклада- я працювала на великому заводі (20 тис робітників), так там мене звинувачували такі ж самі робітники, як я,- як це так- Ви купили однокімнатну квартиру, кожного дня готуєте смачну іжу і міняєте одяг А ми ось живемо на 800 гривень і нормально. Нічого не прагнемо. Абсурд?!!! Але факт. “не положено”.
    “будьте как все- все живут на 1000 гривен и Вы живите”
    Приклад 2- я знімаю офіс, арендодавець повернуся із лиж зі Словакіі і розповідав- “фу, як погано живе власник отеля, прям як бомж- ні тобі Мерседеса, ні тобі багато грошей. А ще працює по 18 годин. А ось в мене все є”
    Вірно. Тому що був 5 років власником ігорного бізнесу.
    Справа не в успіху, справа в тому, що в Європі за заробітню платю мінімальню нижче 1000 євро БАСТУВАЛИ БИ УСІ.
    А у нас ні. Тому що обов язково є Вася Пупуін, котрому для “щастя” вистачає 100 євро.
    Влада цим користується- ось результат

  • Iрина

    Тобто дивіться, ми з Вами – базові інженери. Припустимо, що родилися в Германіі та закінчили там університет. Нормальний звичний університет, не Кембрідж та Сорбону.
    Потім пішли працювати ІНЖЕНЕРОМ. І заробітня платня – яка налічується, як річна, ПАНА ІНЖЕНЕРА, становить 36000- 50000 євро. Чи взагалі ми би піднімали таку тему? Ні. Навіщо.І не потрібно було б думати, як стати директором ходдінга, тільки сумлінно працювати.

    • Akceptor Від автора

      Правильно. Та тут вступає в дію така штука як наш менталітет (може, воно насправді щось інше, не знаю). Але в тій самій Німеччині робітники не думають про те, аби швидше піти з роботи, вкрасти там щось, ходити по 20 раз на день “перекурити” і т.п. З іншого боку типова реакція начальника якогось підприємства на зауваження про низьку зарплату і погані умови така: “Не подобається – заяву на стіл. В країні безробіття, на твоє місце охочих вистачає”.
      Тобто тут не просто когось влаштовує мізерна зарплата. Тут існує ціла екосистема, яка сама себе збалансовує. Так само і з кар’єрним ростом ситуація. Я майже на 100% впевнений, що за кордоном робітник, який підвищує свою кваліфікацію, згодом отримує добавку до зарплати, якісь бонуси і т.п. У мене багато знайомих, маючи 5 і навіть 6 розряд, працюють за 4 (і за відповідну зарплату), бо підприємство не має грошей.

  • Iрина

    Просто дуже важко, скажімо так, попасти в інший “прошарок” в Украні. Автоматично розуміється, що інженери- лікарі- вчителя- та просто робітники- злидні. Підприємці- середній клас (якого дуже мало) і ВСІ ІНШІ “ОСОБИСТО ВІДЗНАЧЕНІ” ЛЮДИ, яки у владі- найбагатші.
    По собі скажу, шлях із першого класу – злидні до другого-середній- дуже важкий. І якщо ти на цьому шляху ти повинен розуміти, що ти маєш ГРАТИ В СВОЮ ВЛАСНУ ГРУ. І вигравати у тих, хто в прошарку 2 і 3. За власними методами. За власним кодексом. За власними правилами. Бо якщо ти не будеш ТАКИМ, то ти залишишся у прошарку 1. Тому що п.3 потрібно підтримувати “рівень життя”.

    • Akceptor Від автора

      В Україні середній клас практично відсутній, якщо розібратися. Маю кількох знайомих підприємців, які в принципі, непогано заробляють. Але у них просто нема часу насолоджуватися життям, бо увесь час треба “крутитися” (не працювати, а якраз “крутитися”, тобто думати як обійти палиці, що їх держава встромляє в колеса). ТО якісь нові податки придумають, то якісь бази особистих даних збирати треба, то постачальники мають з митницею проблеми, то чергова перевірка…
      Різного роду менеджери живуть переважно в борг. Авто в кредит, квартира в іпотеку. Окрема розмова у нашому регіоні про заробітчан. Вони реально привозять значні суми грошей і поки до них наша податкова не дісталася ще. Але тут спрацьовує програма “бути як всі”: купити недешеве авто, поробити в хаті євроремонти, опціонально відправити дітей у ВНЗ на престижну спеціальність (юристи, економісти, зараз ще програмісти). Все, гроші закінчилися.

      • Ірина

        Повністю згодна. На своєму власному досвіді- так, при тому що є невеликий бізнес, часу не те, щрб обмаль, а взагалі нема, тому що потрібнр вирішити купу проблем, які можуть виникнути тільки у нас.

        • Akceptor Від автора

          От до цього я і веду. Власний бізнес – ще не успіх, а просто більше зобов’язань і мороки, причому часто непотрібної. Більший прибуток, але більше проблем і рівнодійна в результаті – нуль.
          Успіх це щось інше, коли боротися вже фактично не потрібно, бо досягнув якоїсь локальної вершини, точки спокою.

    • Akceptor

      Наведу аналогію. В нормальному світі боротьба це щось таке: ми пливемо у човні і гребемо, боремося з течією. В нашій країні ми пливемо у човні, але кожен гребе у свій бік, тому навіть без течії руху вперед нема. Якщо врахувати течію, то часто заносить на мілину. А якщо ще хтось періодично ходить перевіряє весла, дозволи на плавання, наявність у човні вогнегасника – отримуємо реальну ситуацію в Україні 🙁